Морвокзал в Одесі

Мене завжди тягне до моря. Приїхавши в Одесу, я не мала спокою, бо друзі напланували культурну програму, а мене тягнуло до моря. Мені вже нічого не потрібно, коли я відчуваю перші нотки морського запаху в повітрі. Як це сталося біля Оперного театру. Мені захотілось все покинути і спуститись до Морського вокзалу. Справа в тому, що з морем у мене пов'язані найінтимніші, найсокровенніші дитячі спогади. Це було Чорне море на південному березі Криму. Ми їздили туди з батьком разів вісім, а може, й більше. Кожного вечора я приходила до моря, ставила на телефоні готичну музику, і вдивлялась у далечінь. Коли на води спадала ніч, мені здавалось, що з хвиль зараз вирине величезний спрут, і буде страшно, і море покаже свою неймовірну жахливу силу. З морем у мене особлива розмова. До моря у мене особлива закоханість. Я сприймаю його як окрему істоту з таємничою химерною душею. Воно манить мене, як якась печальна нездійсненна мрія, як темне дно нашого минулого, як безмежний горизонт нашого майбутнього у сонячних відблисках, як вічна таємниця життя, захована у мерехтінні місячної доріжки... Звичайно, на Морвокзалі такого розмаху моря не знайдеш, зате знайдеш там красу індустріальних пейзажів і вечірній спокій.

Кафе "Компот" в Одесі

Окрасою вулиці Дерибасівської в Одесі є кафе "Компот". Розписувати його портрет я не буду, бо фотографії говорять самі за себе. Але скажу одне - секрет успіху "Компоту" й подібних кафе саме в їх домашності й побутовості. Приходячи в такий заклад, ми почуваємось там вільно й розслаблено, так, ніби приїхали погостювати до когось з добрих друзів. Нас нічого не гнітить: ні строгість чи пафос інтер'єру, ні вихолощені офіціанти, ні концептуальна музика, ні меню зі стравами аля "кандибобер в трюфельному соусі". Секрет таких кафе, вдало стилізованих "домашнєй утварью" під прованські заміські будиночки чи радянські дачі, чи тосканські вілли, в тому, що людина поринає в таку омріяну атмосферу вікенду й відпочинку, коли час іде розмірено, нікуди не треба поспішати, можна просто налити собі склянку компоту і, ні про що не думаючи, сидіти й мружитись від сонця:)

Ресторан "Дача" в Одесі

Продовжую свою розповідь про принади Одеси. Це місто, попри все інше, славиться і найкращими в Україні кафешками й ресторанчиками. Одним зі "злачних мєст" є ресторан "Дача", що знаходиться впритул до Ботанічного саду. Місцинка зелена, пахуча, спокійна і дуже затишна. Ресторан розмістили на великій території колишнього радянського санаторію. Ландшафт стилізували під формат дачного садка:  стежки, викладені бруківкою, кущі і квіти, невибагливі до поливу, дерева, які створюють затінок, лежанки і гамаки. Будівля ресторану всередині теж створює часовий коридор, по якому ти мимоволі переносишся в радянські часи. Наївність і простота інтер'єру торкають в душі ностальгійні струни, тобі хочеться залишитись тут хоч "на дєньок", як в тій пісні Анжеліки Варум про "уліцу в трі дома, гдє всьо просто і знакомо". Емальований надщерблений посуд з "промисловими" примітивними натюрмортами, чашки й тарілки в крапинку, тюлеві фіранки на вікнах, бабусине варення... Це ті спогади минулого, ті комки тепла, які ми трепетно бережемо кожен десь в закутках своїх душ, і повертаємось туди часовим коридором.

Подвір'я на "Дачі":

Odessa. Introduction. Southern pearl of Ukraine

Моя травнева відпустка почалась з Одеси. Я довго думала вчора перед сном, як написати сьогодні цю "підводку" до неймовірних світлин Одеси, і нічого толкового вигадати не змогла. Я не можу описати це місто кількома словами. Це дуже важко, бо Одеса залишає в спогадах неймовірно багатий шлейф. Як парфуми SHALIMAR. Вінтажний аромат Одеси з томними нотами вечірнього повітря, просякнутого морським бризом і теплом асфальту, змішаними з запахом каштанового і вишневого цвіту, соками зеленої трави. Одеса - місто, в якому хочеться провести літо. Місто, в якому хочеться закохатись, одягти ситцевий сарафан та нуль макіяжу (тільки свої веснянки), взяти смачного пива й податись на нічне побачення на один з віддалених пляжів. Всю ніч хмільними ногами танцювати на піску і зустрічати сонце. Одеса - місто, де хочеться усамітнитись на лавочці Приморського бульвару і годинами читати книги під розлогим каштаном, поки не спаде обідня спека. Одеса - місто, де в неочікуваних місцях тобі, людині, яка нічого подібного не практикує, раптом хочеться зупинитись і, заглибившись у себе, помедитувати. На річковому вокзалі, у сквері, на яхті. Одеса - місто світлих платанових алей і старовинної бруківки. Місто тисяч кафе і ресторанчиків. Місто, випалене сонцем і вимите дощами. Місто старе і добре. Місто усміхнене і розслаблене. Тут хочеться зупинитись і нікуди не бігти. Тут хочеться зустрічати незнайомців і слухати їхні сторії. Хочеться поринути в ніч. Хочеться забути, хто ти є. Ким ти був. Не думати, ким ти будеш. Одеса - місто незабутньої архітектури. Старої і затишної. Доброї і непомпезної. Одеса не має того готичного і барокового присмаку, як Львів. Вона не така манірна і претензійна. Не така таємнича, але теж овіяна легендами. Вона оптимістична. Одеса - колоритне місто, яке любиш навіть з його помийними розводами на асфальті "Привозу" та руїнами, з вікон яких стирчать дошки й цегла. Одеса - місто босяцьке і культурне водночас. Місто занедбане і чисте. Місто свободи і спокою. Ось.